Після візиту спецпосланців президента США Дональда Трампа до Москви для зустрічі з Володимиром Путіним делегація прибула до Дубліна на переговори з президентом України Володимиром Зеленським. Джаред Кушнер повідомив медіа, що російський диктатор погодився залучити європейські країни до подальших мирних переговорів щодо завершення війни в Україні.
За фасадом європейської участі
Ключово розуміти реальну суть дискусій на переговорах про Україну. Вони не сфокусовані на вирішенні українського конфлікту, попри те, що Україна опинилася у центрі уваги. Насправді йдеться про механізм, за допомогою якого мають бути скасовані санкції проти Росії в обмін на гарантії безпеки та дозвіл американським компаніям посередництвом в торгівлі російськими товарами. У цьому контексті присутність європейців виявилася закономірною.
Путін майстерно скористався ослабленістю самих європейців і певною ангажованістю американців, представивши свою згоду як царський жест милості. Однак переговори про Україну вимагають набагато більш глибокого аналізу потенціалу їх успіху.
Дилема європейських партнерів
Європа явно не готова до цього нового формату. Проблема полягає не в виборі переговірника, а в його повноваженнях. Навіть найближчі союзники України розділяють суперечливі цілі:
- Бажають завершення конфлікту — через фінансові та електоральні причини
- Одночасно прагнуть його продовження — через страх перед російською агресією щодо себе
Наслідок цього розколу — висока вірогідність фрагментації проукраїнської коаліції в найближчі місяці.
Суперечливість путінської лінії
Водночас Путін демонструє класичне двомислення: прагне торгувати з Європою, проте одночасно наголошує на сферах впливу та залякує європейців військовою загрозою. Саме ця позиція стає основним гальмом для європейців, хоча не зупиняє, а лише уповільнює розпад коаліції.
У Києві часто не повною мірою усвідомлюють радикальну зміну модальності переговорів про Україну. Країна продовжує керуватися логікою 2022 року, але європейці вже почали хитатися і не спроможні дотримуватися старої парадигми. Необхідна переорієнтація стратегії та спільне формування нових «червоних ліній» разом із європейськими партнерами.
Розширення горизонтів
Напрацьовані межі вже зміщуються, і питання полягає в тому, як Україна матиме вплив на цей процес протягом наступних місяців — як учасник з правом голосу чи як спостерігач. Глобальна система включає чимало держав, приголомшених перспективою легітимізації права сильного над слабшим. Туреччина, Єгипет, Саудівська Аравія та інші стають природними союзниками України в цьому контексті. Така позиція деструктивна для китайської стратегії. Отже, Україні необхідно переходити від реалій 2022 року до логіки 2026-го й розширювати простір для маневру.
