Наживо
ІНФО24ІНФО24
Мікропластик запускає небезпечні хімічні реакції у звичайній воді
Здоров’я

Мікропластик запускає небезпечні хімічні реакції у звичайній воді

читати 4 хв

Дослідники з Колумбійського університету та Каліфорнійського університету в Берклі зробили тривожне відкриття: мікропластик не просто накопичується в довкіллі, а активно взаємодіє з водою на хімічному рівні.

Як мікропластик утворює небезпечні сполуки

Коли крихітні пластикові частинки контактують з водою, на їхній поверхні утворюються реактивні форми кисню (ROS) — хімічно активні молекули, здатні вступати в реакції з іншими речовинами. Гідроксильні радикали, які входять до їх складу, можуть пошкоджувати білки, ДНК та клітинні структури.

Причина цього явища криється в гідрофобних властивостях пластикової поверхні. Вода відштовхується від матеріалу, що створює на межі середовищ умови для перенесення електронів і запуску хімічних реакцій. Таким чином, мікропластик виявляється не пасивною частинкою, а своєрідним каталізатором небезпечних процесів.

Які типи пластику найактивніші

Науковці протестували шість поширених видів пластику:

  • Поліетилен
  • Поліпропілен
  • Полістирол
  • Полівінілхлорид
  • Поліетилентерефталат (ПЕТ)
  • Акрил

Усі вони продукували реактивні форми кисню під час взаємодії з водою, проте інтенсивність процесу варіювалась. Найбільшу активність продемонстрували поліетилен і поліпропілен завдяки їхній виразній гідрофобності. Натомість ПЕТ, що використовується для виробництва пластикових пляшок, та акрил виявились менш активними.

Розмір частинок також має значення: під час розпаду більших предметів на дедалі дрібніші фрагменти загальна площа поверхні збільшується, що створює більше ділянок для хімічних реакцій.

Лабораторні експерименти та їхні результати

Для перевірки впливу цих процесів на біологічні системи дослідники провели серію експериментів. Вони виявили, що білки та фрагменти ДНК можуть накопичуватися на поверхні пластикових частинок. При додаванні кофеїну, котрий нейтралізував реактивні радикали, таке накопичення зменшувалось, що підтвердило роль хімічних реакцій у процесі.

Особливо показовим був експеримент з еритроцитами мишей. При контакті з полістиролом клітини змінювали форму, руйнувалися, і гемоглобін потрапляв у навколишнє середовище. Це продемонструвало, що хімічна активність мікропластику супроводжується реальним пошкодженням клітинних структур.

Молекула води взаємодіє з поверхнею пластику

Джерела мікропластику в побуті

Пластикові частинки потрапляють у довкілля з різних джерел. Одним із недооцінених забруднювачів є паперові стаканчики для гарячих напоїв: їхнє пластикове внутрішнє покриття під впливом гарячої води виділяє мільйони мікро- та наночастинок. При використанні полімолочної кислоти як покриття вивільнення частинок було навіть більшим, ніж при поліетиленовому шарі.

Іншим джерелом забруднення є кухонне приладдя. Пластикові обробні дошки поступово зношуються під ножем, і подряпані поверхні вивільняють мікропластик, кількість якого залежить від матеріалу, інтенсивності використання та механічного впливу.

Крім того, мікропластик потрапляє в стічні води під час прання синтетичного одягу та з виробництва пластику. У побуті додатковому руйнуванню матеріалу сприяють нагрівання контейнерів у мікрохвильовій печі та тривале зберігання пляшок із водою під сонцем.

Що означають ці результати

Нове дослідження розкриває складніший характер проблеми пластикового забруднення. Мікропластик може бути не просто фізичним забруднювачем, а хімічно активним матеріалом, здатним запускати процеси, які потенційно пошкоджують живі клітини.

Проте важливо уточнити: виявлення такого механізму в лабораторних умовах не означає миттєвої загрози від кожної пластикової пляшки. Експерименти з еритроцитами мишей допомагають зрозуміти взаємодію матеріалу з біологічними структурами, але не дають змоги напряму оцінити наслідки тривалого впливу на людський організм.

Дослідження також документує, що мікропластик виявляють у тканинах людини. У вивченні 17 зразків людських судин пластикові частинки знайшли в усіх артеріях, причому в судинах із жировими бляшками їх було приблизно вдвічі більше. Однак науковці застерігають: саме по собі виявлення матеріалу не доводить, що він спричинив конкретні захворювання.

Попереднього дослідження цього механізму достатньо, щоб науковці змогли розширити свої подальші спостереження та глибше зрозуміти, як мікропластик впливає на людський організм на довгострокову перспективу.